До Дня Соборності України та Дня пам’яті Героїв Крут

 22 січня цього року Україна відзначає чергову річницю з дня проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Акт Злуки, закріплений в Універсалі Директорії УНР, унормовував омріяні попередніми поколіннями ідеали української соборності, визначивши: «Збулися віковічні мрії. якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаннями дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу на благо і щастя всього її трудового народу».

У цей день Українська Центральна Рада прийняла IV Універсал, який проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу.

ІУ Універсал – це одна з вершин державотворчої діяльності української Центральної Ради, яка протягом короткого часу привела Україну через автономію і федерацію до повної самостійності. На жаль, в силу багатьох як об’єктивних, так і суб’єктивних обставин Українська народна Республіка зазнала невдачі. Незважаючи на це, день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України.

Універсал закликав усіх патріотів України стати на захист добробуту і свободи свого народу від більшовиків та інших напасників. Крім того, в ньому визначались заходи внутрішньополітичного й соціального характеру, в тому числі автономії для національних меншин.

Це був один з найпрекрасніших моментів нашої історії. Високий принцип соборності своїх земель – найблагородніший у світі ідеал, до якого прагне кожна нація

Українська Центральна Рада у листопаді 1917 року проголосила утворення Української Народної республіки, сподіваючись на федеративні стосунки із демократичною Росією. Поступове творення національної держави було перервано військовою агресією більшовицького режиму, який захопив владу в Росії.

17 грудня 1917 року більшовицька Рада народних комісарів РРФСР передала Українській Центральній Раді «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» Володимира Леніна і Льва Троцького. Документ вимагав від українського уряду безумовної допомоги більшовикам в Україні. Ультиматум був відхилений 20 грудня 1917 року Українською Центральною Радою за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Відхилення цього ультиматуму стало приводом для початку більшовицької агресії проти України.

Ці обставини, а також крах сподівань та ілюзій лідерів Української революції щодо можливості створення федеративної і демократичної Росії, сприяли якнайшвидшому проголошенню самостійності України 22 січня 1918 року.

Обґрунтовуючи рішення про прийняття ІV Універсалу бажанням укласти мирний договір з країнами Четверного Союзу та прагненням не допустити втручання більшовиків у внутрішні справи України, Центральна Рада проголошувала УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Джерелом влади проголошувався народ України.

Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії.

На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. Наступ більшовицькі війська вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Центральна Рада УНР у своєму підпорядкуванні мала окремі частини колишньої російської армії, що були українізовані, а також сформовані із добровольців підрозділи, серед яких варто назвати курінь Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, загони вільного козацтва, та сформований Симоном Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України. Саме добровольці і стали опорою Центральної Ради.

24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Оборона цього міста є однією з героїчних і маловідомих сторінок в історії визвольної боротьби українського народу.

Українські війська змушені були залишити Бахмач і відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано озброєні. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина.

Загалом, за різними підрахунками, у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв і юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів та одну гармату на залiзничнiй платформi.

Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами  загальною чисельністю (за твердженням більшості джерел) понад 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Усі добре озброєні і з артилерією. 

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон. І наступного дня ці 27 героїв були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них  – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).

Втрати бiльшовицьких вiйськ пiд Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 воякiв.

Затримавши ворога на чотири дні, київські юнаки дали змогу укласти Брест-Литовський мир, що de-facto означав міжнародне визнання української незалежності.

 Вшановуючи героїзм молоді у бою під Крутами, ми маємо розуміти, що загибель добровольців в нерівному бою стала сумним наслідком недостатньої уваги керівництва УНР до системної розбудови збройних сил – єдиного гаранта незалежності молодої держави

Революційні події на Наддніпрянській Україні вплинули на інші території де проживали українці. 1 листопада 1918 року постала Західноукраїнська Народна Республіка, населення і політичні діячі якої прагнули до об’єднання з УНР у соборній державі.

Акт Злуки вирішили приурочити до першої річниці проголошення IV Універсалу – 22 січня 1919 року.

Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами. Головні урочистості відбувалися на Софійській площі. Над тисячами присутніх прозвучали слова Акта: «…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу».

Об'єднання УНР і ЗУНР продемонструвало можливість цивілізованого демократичного, не експансіоністського, неімперіалістського збирання територій в єдиній суверенній державі.

Низка внутрішніх і головно зовнішніх причин спричинила нетривкість першої української соборності. Поза тим подія мала символічне значення. Від цього моменту майбутня незалежна Україна інтерпретувалася як соборна держава, яка мала об’єднати українські етнічні землі. Учасники наступних етапів українського визвольного руху ставили собі за мету відродження Української самостійної соборної держави.

Проголошення Соборності УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року є історичним актом об’єднання українських земель у єдину державу. Саме ці події, а не події вересня 1939 року, є підставовими для історії українського державотворення. Адже в 1919 році українці об’єдналися з власної волі, щоб жити разом в єдиній незалежній державі.

За радянських часів події Української революції 1917–1921 років намагалися не згадувати у підручниках історії. Утім пам’ять про ці події перемогла радянську амнезію.

21 січня 1990 р. відбулася одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій – «живий ланцюг» як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування подій першої української революції. Достеменно невідома кількість учасників акції. Різні джерела називають від половини до трьох мільйонів людей, які узялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Акція стала одним із свідчень того, що українська нація подолала страх перед комуністичним режимом і готова маніфестувати свою незгоду політиці комуністичної партії. 25 років тому ця подія стала провісником майбутнього падіння СРСР і проголошення нової незалежної і соборної України.

Ті вікопомні історичні події сформували підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. У розмаї жовто – синіх знамен 22 січня 1990 року наші сучасники поєднали живим ланцюгом злуки Схід і Захід України.

Сьогодні захист України є святим обов’язком її громадян, продовженням боротьби попередніх поколінь за соборність.

Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки.